Бібліотечне і культурне життя Кельменеччини

Свято єднання

Історія – це пам'ять людського суспільства, його свідомість і совість, засіб самоочищення, виховання прийдешніх поколінь. Є в історії буковинського краю дата, про яку ми з вами повинні завжди пам’ятати.

3 листопада 1918 року в Чернівцях відбулося Буковинське Віче. Його результатом стало проголошення возз'єднання Буковини із Західно-Українською Народною Республікою та подальшу Злуку з «Великою Україною». Віче також висловило протест проти спроб Румунської національної ради оголосити всю Буковину «румунською землею».

3 листопада 1918 року в Чернівцях Українським крайовим комітетом як складовою частиною Української Національної Ради у Львові було скликано Буковинське віче. На зборах були присутні понад 10 000 осіб з усіх повітів Буковини.

На центральній площі міста перед магістратом Віче проголосило возз’єднання Буковини Північної (а саме Кіцманський, Заставнівський, Вижницький, Вашковецький повіти, українська частина Чернівецького і Серетського повітів та переважно українські громади Сторожинецького, Радовецького та Комполунзького повітів) із Західно-Українською Народною Республікою та злуку з «Великою Україною».

Це була найвизначніша подія ХХ століття в житті української громади нашого краю.

Буковинське народне віче (зібрання, збори) 3 листопада 1918 року належить до найвизначніших подій в історії українського населення Буковини. У цей переломний момент багатовікової історії українців краю вирішувалася його державна приналежність, його історична доля.

Саме в руслі бурхливих подій національно-визвольної революції на західноукраїнських землях осені 1918 року й відбулося знамените Народне віче 3 листопада у Чернівцях. У ньому взяло участь майже 10 тис. осіб. З огляду на значну кількість учасників, багатолюдні народні зібрання проходили на площах та в кількох публічних приміщеннях Чернівців.

Виходячи з права кожного народу на своє національне самовизначення, віче прийняло таку ухвалу: 1) м.Чернівці, українські (за урядовими переписами 1900 і 1910 рр.) повіти Заставнівський, Кіцманський, Вашковецький та Вижницький повністю, Чернівецький та Серетський - за винятком румунських громад, а також переважно українські громади Сторожинецького, Радівецького і Кимполунзького повітів творять окрему українську область; 2) у цій області найвищою визнається влада УНР у Львові, якій пропонувалося перебрати державну владу якомога скоріше її повноважним представником у північній частині Буковини - Українським Крайовим комітетом; 3) запрошувалося усі національні меншини визначити свою чисельність (євреї визнавалися окремою нацією); 4) УНР пропонувалося укласти конституцію, за якою законодавчі й виконавчі органи влади формувалися б пропорційно до національного складу населення на основі загального, рівного виборчого права при таємному голосуванні всіх дорослих осіб без різниці статі; 5) засуджувалося посягання румунських шовіністичних кіл на українську частину Буковини і водночас прокламувалася відсутність претензій українців на території, заселені переважно румунами, висловлювалася готовність до мирного порозуміння з Румунською національною радою Буковини.

Та кульмінаційною була остання вимога, сформульована на самому вічі його рядовими учасниками: „Віче бажає прилучення австрійської часті української землі до України”.

Рішення Буковинського народного віча стало керівництвом до дії тогочасних українських політиків краю, воно уповноважило Крайовий комітет як складову частину УНР негайно перебрати владу від останнього глави крайової австрійської адміністрації Йосифа Ецдорфа, що й було здійснено без застосування збройної сили, конституційним шляхом 6 листопада 1918 р. і про що складено відповідний протокол.

Ухвала віча, незважаючи на окупацію краю королівською Румунією, залишалася чинною й надалі як вагомий акт міжнародного права щодо безсумнівної легітимності входження Північної Буковини до складу ЗУНР і України.

Буковинське народне віче своїм рішенням визнало рівноправність національних меншин на території краю, чим узагальнило давні традиції міжнаціональної народної етики, традиції толерантності, взаєморозуміння, доброзичливості між людьми різних націй і конфесій, різних мов і звичаїв буковинського краю. Ця подія, як і весь історичний шлях Буковини, сформували у світової громадськості уявлення про Буковину як успішну модель міжетнічних взаємин, яка є прийнятною для всієї європейської спільноти.

Ухвала Буковинського народного віча мала не тимчасове, кон’юнктурне, а фундаментальне значення на всю подальшу перспективу й означала: буковинцям разом із усіма українцями треба жити в єдиній Соборній Україні як державний народ.

КЕРІВНИКИ БУКОВИНСЬКОГО ВІЧА

Омелян Попович – голова буковинського Крайового Комітету

Аурел Ончул – політичний діяч-демократ

Степан Смаль-Стоцький і його «Буковинська Русь»

Микола Василько – лідер українського національного руху

На відзначення цієї визначної події, у читальному залі Кельменецької центральної районної бібліотеки представлена книжкова виставка «Срібний голос Буковинського набату».

Виставка широко висвітлює історичні події того часу та значення Буковинського народного віча в історії краю.

Пройшли десятиліття, та твердо висловлене й записане в резолюції віча жадання буковинців „Хочемо до України” надійно лягло однією з цеглин у міцну підвалину нашого спільного українського державного дому. В умовах незалежної України вдячні нащадки колишніх учасників віча щороку урочисто відзначають 3 листопада як регіональне державне свято єднання краю зі своєю Вітчизною –Україною.

У бібліотеках району були розгорнуті виставки:

«Буковинське віче - свято єднання» – с. Лукачани