Корифей українського театру
 

 «З перших кроків самопізнання на полі народнім я загорівся душею і думкою послужить рідному слову, огранувати його, окрилити красою і дужістю,  щоб воно стало здатним висловити культурну  освічену річ,виспівати найтонші краси високих поезій»
                          Михайло Старицький

 

      

   В українській літературі другої половини XIX – початку XX століття значне місце посідає творчість Михайла Петровича Старицького – нащадка Володимира Великого, представника однієї з уславлених українських родин — Старицьких-Лисенків, фундатора українського професійного театру, талановитого поета, драматурга, прозаїка, видавця, перекладача. Він був одним із тих невтомних трудівників, чиєю працею живиться кожна національна культура.     

14 грудня 1840 року у селі Кліщинці на Полтавщині (нині – Черкащина) народився один із засновників українського театру корифеїв, автор п’єси «За двома зайцями», драматург Михайло Старицький.

З дванадцяти років залишився сиротою і виховувався у Лисенків. Мати Старицького походила з цієї родини. Опікуном Михайла був Віталій Лисенко, син якого – Микола – став засновником української національної музики. Хлопці були майже однолітками і потоваришували. Вони разом вчилися у Харківському, потім Київському університеті, були учасниками київської Громади, власним коштом заснували та утримували недільні школи, разом розвивали український театр. 

Після бурхливого київського життя Михайло Старицький повернувся на Полтавщину до батьківського маєтку. Якось на вечорницях він побачив селянку Степаниду і закохався. Ця дівчина надихнула Старицького на написання слів чудової пісні «Ніч яка місячна». Призначивши їй зустріч, аби освідчитись, чекаючи кохану увечері біля річки, Старицький вигадав рядки: «Ніч яка місячна, ясная, зоряна, видно, хоч голки збирай! Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай!». Та дівчина була заручена, тож своє кохання і сімейний затишок Старицький знайшов із Софією Лисенко (сестрою друга Миколи Лисенка).

Із родиною Старицький деякий час жив на Поділлі, там він купив маєток. 1871-го перебралися до Києва. Тут з Миколою Лисенком заснували Товариство українських акторів. Першою виставою, яку поставили була «Різдвяна ніч» за мотивами повісті Миколи Гоголя. Згодом вони  поставили більше десятка власних п’єс. Для розвитку театру були потрібні кошти, тому Старицький продав маєток на Поділлі і очолив першу українську професійну театральну трупу. «Склалося товариство, – писав Іван Франко,– якого Україна не бачила ні до, ні після». Протягом 1886-1887-го тривали успішні гастролі Москвою та Санкт-Петербургом, після чого тріумф чекав на українців у Варшаві, Вільнюсі, Тифлісі. Актори трупи Старицького отримували гонорари більші, ніж актори імператорського театру, мали найкращі декорації та костюми.

1893-го Старицький пішов з трупи, бо не мав більше коштів на її утримання, а також геть розхворівся.

Решту життя присвятив літературній діяльності. Написав та видав поезії, п’єси «Маруся Богуславка», «Остання ніч», романи «Буря», «Розбійники», повісті «Заклятий скарб», «Облога Буші».

Якщо спробувати охопити поглядом 40-річну письменницьку діяльність М. Старицького, то стане очевидним, що поетом він був упродовж усіх років творчості. Перший вірш «Ждання» написав у 25 років, останній – «Двері, двері замкніть!..» – 2 квітня 1904 р. (за кілька днів до смерті). Найсильніше художньо розроблено в його поезії тему України («Нива», «До України», «До молоді») і тему народного безправ’я і злиднів («Весна», «Крайкоминка», «Швачка», «Сумно і темряво...», «І ґвалт, і кров», «Місто») близьку до неї – політичного та національного гноблення («Занадто вже!», «Залихими владарями», «Що не день, то гірша мир трухлявий», «Серце моє нудне...», «Нема правди» та ін.). Загалом поезія — одна з найцінніших сторінок його мистецької біографії, адже демонструє розвиток української лірики від доби «пошевченківської» до неоромантичних тенденцій початку ХХ століття. Вірш М. Старицького «Виклик», покладений на музику Миколою Лисенком, став із часом народною піснею. Уперше твір прозвучав як арія Левка з оперети «Утоплена». Пісня-арія передавала душевний стан, думки та почуття героя і мала жанрові ознаки не лише пісенної лірики, а й романсу.

     Завітавши до Кельменецької центральної районної бібліотеки, ви зможете ознайомитись з творами Михайла Старицького

  До однотомника ввійшли такі драми письменника: «Не судилось», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талан». В 1978 році на кіностудії «Укртелефільм» за мотивами драми «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» був знятий однойменний фільм.

        Природність конфлікту, викінчена форма кожної сцени, п'єси в цілому – все це ставить на перше місце у спадщині митця драму «Не судилось» (1881), засновану на дійсних фактах. «Факт, що послугував темою у моїй драмі, – зазначав М. Старицький, – факт правдивий, з щирого життя, з сусіднього нашого села, якому я був свідком... У драмі навіть самі фамілії з малими одмінами, – так замість Ілляшенків–Ляшенки, а решта ті ж самі». Під первісною назвою «Панське болото» п'єсу не дозволили виставляти. Драма «Не судилось» побудована на контрастному зіставленні світоглядних позицій інтелігента-демократа (Павло Чубань) і ліберала з поміщиків (Михайло Ляшенко), ширше – конфлікт охоплює стосунки українського панства і трудового села.

      Комедійна п’єса українського драматурга написана 1883 року українською мовою. В свою чергу пєса «За двома зайцями» Старицького – це переробка комедії Івана Нечуя-Левицького «На Кожум’яках». Ця комедія не втрачає своєї актуальності і сьогодні. П’єса включена в репертуар багатьох українських театрів. В 1961 р. знято художній комедійний фільм українською мовою (згодом дублюваний російською мовою) за мотивами п'єси. 

 

 ПовістьМ.Старицького «Останні орли» протягом тривалого часу залишалася невідомою ні читачам, ні дослідникам. Ця історична повість українського письменника-класика – широке полотно про Коліївщину, повстання українського народу під проводом Залізняка та Гонти. Відтворюючи соціальні та релігійні конфлікти того часу, показуючи непримиренну боротьбу народу проти польської шляхти і католицького духовенства, автор багато уваги приділяє особистому життю своїх героїв. Сюжет твору динамічний і напружений.

           В останні роки свого життя, попри хворобу, М. Старицький написав історичнийроман «Разбойник Кармелюк»   (1903) російською мовою. Письменник під час створення роману керувався досить показовим міркуванням: «Отже, я, працюючи і на чужій ниві, все живописую тільки своє рідне з минулого і сучасного життя і прихиляю тим симпатії сотень людей до нашого поля, до наших розкіш…». В романі відтворюється широка картина визвольної боротьби українського народу в першій половині ХІХ століття на Поділлі, і з використанням історичних і фольклорних джерел змальовується образ мужнього й талановитого організатора селянських мас. Ім’я народного бунтаря довго було в селянському середовищі символом помсти гнобителям за кривди і знущання. Письменник цілковито спростував офіційні твердження про розбійництво Кармелюка, протиставивши їх сповідуваним героєм віковічним приписам народної моралі. Важливо також, що М.Старицький наполегливо акцентує на тому, що Кармелюк, як і гайдамаки, вів боротьбу передусім проти польсько-шляхетських чужоземних поневолювачів. «Разбойник Кармелюк» є цінним надбанням української історичної романістики. Поєднуючи просвітительські, реалістичні та неоромантичні тенденції в зображенні подій і осіб, М.Старицький написав високохудожній твір про героїчну боротьбу подільського ватажка за національне та соціальне визволення.